Місце української мови серед мов світу.Проблема походження української мови

Місце української мови серед мов світу.      

 За різними оцінками, сьогодні у світі існує від 2,5 до 7 тисяч мов, за
найновішими даними – 6703 мови.

 За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську
(1200000000 мовців), іспанську (332000000), англійську (330000000),
бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську,
німецьку мови; українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею
користується  від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній
і західній діаспорі).

 За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її
писемності понад тисячу років.

 За призначенням українська мова – національна мова українського народу,
державна мова України.

 За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить
до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

 Серед науковців немає одностайності щодо проблеми походження
української мови, зародження і розвитку її як окремої слов’янської. 

 Так, згідно з офіційним поглядом радянської науки, підтримуваним
деякими мовознавцями і тепер, українська мова виникла в ХІV ст. після
розпаду давньоруської мови (мови Київської Русі) на три окремі мови –
російську, українську, білоруську. Появу цих трьох мов було зумовлено
поділом Київської Русі на кілька князівств, монголо-татарською агресією
проти східних слов’ян. Ця теорія з’явилася в 50-тих роках ХХ ст. й
ілюструвала радянський міф про Київську Русь як „колиску трьох братніх
народів”, у якій був „старший брат” – російський народ.

 Другий погляд полягає в тому, що джерелом розвитку української, як і
інших слов’янських мов (польської, чеської, сербської, хорватської,
болгарської та ін.) була праслов’янська (давня слов’янська) мова, розпад
якої розпочався в VІІ ст. Цю думку поділяли такі видатні вчені, як
Ф.Міклошич, А.Шляйхер, П.Житецький, О.Потебня, А.Кримський, І.Огієнко,
О.Шахматов. На питання ж „Якою мовою розмовляли в Київській Русі?”
видатний російський учений В.Ключевський відповідав: „Так, як говорять
малороси”.

 Деякі мовознавці намагаються довести, що українська мова почала
формуватися три тисячі років тому, оскільки має багато спільного з
латиною, особливо на рівні граматики. Інші твердять, що українська –основа мов усіх народів, тому що має багато спільного (понад п’ять тисяч

коренів слів) із санскритом (давньоіндійською мовою), проте ці гіпотези
потребують наукового доведення.

Природа і функції мови.

Природа і функції  мови.




Місце української мови серед мов світу. Проблема походження української
мови.

Правовий статус української мови. Поняття “державна” і “офіційна” мова.

Закон про мови в Україні і передумови його прийняття.

 1. Природа і функції мови

 Що таке природна людська мова? Відповісти на це питання однозначно
непросто, хоча такі спроби було зроблено ще вченими давніх Греції, Риму,
Китаю, Індії.

 У науці відомі три погляди на природу мови: 1) мова – явище біологічне;
2) мова ( явище психічне; 3) мова ( явище соціальне.

 Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина,
на  відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність
до  оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не
навчити. Це доводять сучасні “Мауглі”( діти, які з різних причин
опинялися поза суспільством, іноді серед тварин, і не могли навчитися
мови, навіть повернувшись у людський колектив. Причиною цього  є те, що
вони пропустили так званий сендитивний період (вік від двох до п’яти
років), коли людина найактивніше опановує мову.

 Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини
неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки  мов, скільки є людей.
Хоча не можемо заперечувати, що в мовленні кожної людини відображені її
психічні особливості, а в національній мові – менталітет, особливий
психічний склад певної нації.

 Мова – явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовільнити
потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак
суспільства і поза ним існувати не може.

 У людському суспільстві мова виконує цілу низку функцій, найголовнішими
серед яких є такі:

 1. Комунікативна функція. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не  
 знаходилося, не може існувати без мови – головного засобу спілкування.
Цей найуніверсальніший засіб спілкування не здатні замінити всі інші –
найсучасніші й найдосконаліші – навіть разом узяті. Функція комунікації,
спілкування є надзвичайно важливою не тільки для суспільства, а й для
самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських
мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає
свою мову, поступово зникає.

 2. Експресивна функція. Спілкування – це і соціальний процес, і
міжособистісний. За Еммануїлом Кантом, “людина спілкується з собі
подібними, тому що так більше почуває себе людиною”. Без сумніву, кожна
людина – цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості,
інтелекті, в емоціях і волі. Але цей світ прихований від інших людей, і
тільки мова робить його доступним. “Заговори – і я тебе побачу”, -
стверджували ще античні мудреці. Таким чином, завдяки експресивній
функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу
репрезентувати свій внутрішній світ.

 3. Гносеологічна функція. Мова – могутній засіб пізнання. Людина ніколи
не пізнає світ “з нуля” – вона користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

 4. Мислетворча функція. Мова – це засіб формування, оформлення й
існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо
якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку
ставить нас мовна доля”. Отже, найкращим засобом вираження думки є рідна
мова.

 5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення
особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у
народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови
іноді називають державотворчою.

 Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб
створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання),
магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛАТИНЬ

Українська мова і латинь 

Збереглися прадавні пам’ятки ще однієї мови, ближчої до нашого часу, – латинської, перші записи якою датуються приблизно VІІ ст. до н.е. Тут є вже набагато більше однакових чи майже однакових мовних явищ. Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської. В обох мовах майже однакова система голосних. Щодо системи приголосних, то в українській на якомусь етапі її розвитку з’явилися парні м’які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Зате в латинській, як і в українській, була пара ґ і г (g i h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський u) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель»; про наявність випадного голосного е: латинське aper i apri «вепр» (як вітер і вітру) тощо. Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. В архаїчній латині (VІІ–ІІ ст. до н.е.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н.е. – І ст. н.е., залишилося їх тільки шість). В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, у називному множини іменників чоловічого роду: muri і мури, numeri і номери; іменників середнього роду: maria і моря, nomina і імена. Деякі іменники, що збереглися в нашій мові з давніх-давен, мають той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники hortus «сад» і город, pulvis і пил, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночого роду іменники nox і ніч, mens «розум» і пам’ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, crux «хрест» і кроква, barba і борода, casa «хатина» і хата, rota «колесо» і рада (спільне значення «коло»); до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і рало, semen «насіння» і сíм’я, granum і зерно, lac і молоко тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім – чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (І. Нечуй-Левицький).. Ще більша тотожність спостерігається в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латині (у дужках подано форми класичної латині): 
1. sedeo – сиджу      
sedemos (sedemus) – сидимо
 2. sedesi (sedes) – сидиш 
sedetes (sedetis) – сидите 
3. sedeti (sedet) – сидить 
sedenti (sedent) – сидять 
За час приблизно в дві з половиною тисячі років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у другій і третій особах однини та в третій особі множини відпав кінцевий голосний і, але м’якість кінцевих приголосних, викликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок цієї м’якості звук s у другій особі однини в нашій мові перейшов у ш); відпали кінцеві s у першій та другій особах множини; у третій особі множини сполучення голосного з носовим en закономірно дало звук а з попереднім м’яким (на письмі буква я), як це сталося, наприклад, у словах mentha – м’ята, decem – десять. I. Українська мова – давня і державна 118 Українська мова в школі 119 це основне, визначальне в ньому, і ніжок, без яких стіл не був би столом. Так і наші слова мають свою будову: щось у них є основне, визначальне, а щось допоміжне, але таке, що без нього слово не було б словом. Спостереження 1. Для аналізу пропонуємо ряд спільнокореневих слів: вода, водний, водяни́ к, підводний, зневоднити. Чи те саме називають ці слова? Звичайно, не те саме. А чи в цьому ряду є щось спільне, основне, визначальне? Учні встановлюють, що спільною для всіх цих досить різних за значенням слів є частина -вод-, яка й передає основне їхнє значення: щось пов’язане з водою. Цю спільну частину (-вод-), наголошує вчитель, називаємо корінь. Але ж корінь у цих словах існує не сам, а в поєднанні з допоміжними частинами, які теж впливають на значення і призначення слів. Спостереження 2. Учні розбирають перше пропоноване слово в різних його формах: вода, води, воду, водою, водами, (у) водах. У ньому є незмінна частина і змінна. Незмінна частина – це основа (у цьому слові вона дорівнює кореневі), змінна – закінчення. При цьому вчитель зауважує: у незмінних словах і формах слів закінчення нема: шосе, таксі, швидко, їхати, їдучи. Разом з тим у багатьох словах, крім кореня й закінчення, є ще й інші частини. Наприклад, у слові підводний (підводного, підводному) частина -ий – закінчення, -вод- – корінь. А перед коренем стоїть під- – це префікс, тобто «попереду прикріплений» (латинське prae – «попереду» і fixus – «прикріплений»). Між коренем і закінченням стоїть -н- – це суфікс, тобто «прикріплений після». Таким чином, слово може мати таку будову: префікс +корінь+суфікс+закінчення. Це правило, це граматичний закон. Спостереження 3. У нашій мові деякі звуки за певних умов чергуються один з одним: о, е з і, о з е, о з а, д із дж, т із ч, г із з, ж і т.д. Повторивши з учнями найпоширеніші чергування звуків, пропонуємо їм знайти корінь у такому ряді споріднених слів: гонити, ганяти, гнати, жену, погоня, загін. Отже, внаслідок чергування звуків той самий корінь у різних словах може звучати по-різному. Спостереження 4. Повторивши з учнями значення букв я, ю, є, ї та буквосполучення дж, пропонуємо їм визначити корінь у словах: скраю (-край-), замріяний (-мрій-), озброєний (-зброй-), зміїний (змій-), посаджу (-садж-), сім’я (сімй-, закінчення -а), доля (дол′-, закінчення -а). Будову слова визначаємо, орієнтуючись на його звучання (на транскрипцію), а не на буквене написання. Виділення значущих частин слова графічно за допомогою умовних позначок нерідко спотворює справжній його склад. Коли, наприклад, у слові сім’я прямокутником виділяють я чи в слові (рідного) краю виділяють ю як начебто закінчення, то це не відповідає дійсності та породжує неправильну інформацію про основу слова. Матеріал для вправ. 1) Визначити корінь, добираючи споріднені слова: задуманий, передгрозовий, заморський, неподільний, узлісся. 2) Виділити всі значущі частини слова: пролісок, зачарований, сучасний, безпричинний (корінь -чин-), подвір’я [по+двір+й+а], сузір’я [су+зˊір+й+а], вдосвіта (закінчення нема), додому (закінчення нема), змінити (закінчення нема). 3) Визначити корені: око, очі, в оці, ввічливий; летіти, перелітний, льотчик; перемогти, змагатися, зміг, допоміжний, можу. 4) Визначити корені: малюнок (мал′-), воїн, прогаяний (-гай-), загоєний (-гой-), покраяв (хліб), просиджую (-сидж-), пораджу. 5) Довести, що подані парами слова мають спільний корінь: країна – краяти, ріг – наріжний, погода – погожий. Словотвір. Люди дедалі глибше пізнають навколишній світ, щось винаходять і, щоб ці знання закріпити в пам’яті, дають назви пізнаним чи створеним явищам. Наприклад, колись учні писали на окремих аркушах. Хтось додумався зшити їх. Як цю річ назвати? Хтось назвав зшиток, хтось – зошит. Закріпилася друга назва: її легше вимовляти. Спостереження 1. Діти записують слова садок, садо́ вий, садівник, садити, посадити, підсадка («посаджені поруч рослини»). Який спільний корінь в усіх цих словах? Дописуємо: сад. А як ви гадаєте, яке слово перше було: сад чи посадити? Тобто яке слово від якого пішло? Звичайно, щоб був сад, його треба спочатку посадити. А як утворили слово сад від посадити? Відкинули префікс і суфікси. Отже, нові слова творяться додаванням і відкиданням суфіксів, префіксів, закінчень. Спостереження 2. Даємо дітям записати слова лісосмуга, волелюбний, ясно-блакитний, північно-східний. Як утворено ці слова? Складанням основ. Такі слова називаємо складними. А як вони пишуться? Як видно з прикладів, разом і через дефіс. Про правопис складних слів мова піде на наступному уроці. Спостереження 3. Учні записують слова Кабмін, Донбас, завгосп, держадміністрація, виш (вища школа); ООН, ГЕС, МЗС, НБУ. Слова ще можуть творитися від частин слів або навіть від їхніх перших звуків чи букв. Такі слова називають абревіатурами. Спостереження 4. Діти порівнюють пари словосполучень і визначають, чи те саме значення мають однакові в них слова, чи до тої самої частини мови належать: лютий звір – настав лютий (місяць); вартова будка – запитав у вартового; хрещений батько – зустрів хрещеного; іде попереду – попереду колони. Нові слова виникають також внаслідок переходу слів з однієї частини мови в іншу. Матеріал для вправ. 1) Визначити, від яких словосполучень утворено складні слова: дощомір, залізобетон (бетон із домішками заліза), лісостеп (степ із домішками лісу), синьо-жовтий, життєдайний, машинобудівний, VII. морфологія і правопис 120 Українська мова в школі 121 фізико-математичний, машинно-тракторний, білосніжний, сніжно-білий, напівзабутий. 2) Розшифрувати абревіатури: сільрада, спецкор, турпохід, ПТУ, ДТП (дорожньо-транспортна пригода), ГТС (газотранспортна система), ОДА (обласна державна адміністрація), НАНУ, СБУ. Написання складних слів. На початку розгляду нової теми слід повторити відомості з 5 класу про підрядні й сурядні словосполучення. Спостереження 1. Діти встановлюють залежність між характером словосполучень і написанням утворених від них складних слів: а) сині очі – синьоокий, любить волю – волелюбний, швидко плине – швидкоплинний, електрична бритва – електробритва; б) і темний і синій – темно-синій, і південний і західний – південно-західний, і хліб і сіль – хліб-сіль, і часто і густо – часто-густо. Висновок: складні слова, утворені від підрядного словосполучення, пишуться разом, від сурядного – через дефіс. Учитель поза тим звертає увагу на написання разом слів жовтогарячий, червоногарячий, глухонімий, зловорожий. Спостереження 2. Учитель диктує, коментуючи, слова, які всупереч виведеному правилу пишуться через дефіс: а) питомі українські: Свят- вечір, Багат-вечір, жар-птиця, сон-трава, чар-зілля, мати-й-мачуха, брат- і-сестра; б) запозичені: прем’єр-міністр, віце-президент, генерал-майор, екс-чемпіон, стоп-кран, блок-схема, дизель-мотор. Отже, написання деяких слів через дефіс треба запам’ятати. Матеріал для вправ. 1) Пояснити правопис складних слів разом і через дефіс: народнопоетичний, світло-рожевий, телепередача, всесвітньовідомий, всесвітньо-історичне (значення), тишком-нишком, життєрадісний, купівля- продаж, західноєвропейський, префіксально-суфіксальний, далекосхідний, авіаквиток, спортзал, рано-вранці, північнокримський. 2) Від словосполучень утворити і записати: а) складні прикметники: стійкий до води, далеко сягає, рівно біжить (рівнобіжний), довго триває, короткий час, сяє мов сонце (сонцесяйний), ловить рибу, народна фантастика, відомий у всьому світі; б) складні слова: і світлий і зелений, і сліпучий і білий, і кривавий і червоний, і незламний і молодий, і кислий і солодкий, і тишком і нишком, і годину і півтори, і шумить і дзвенить.

УКРАЇНСЬКА МОВА І САНСКРИТ

Українська мова і санскрит 

У ІІ тисячолітті до н.е. частина племен, що жили на території сучасної України, подалася за Гімалаї на Індостанський півострів. Зрозуміла річ, вони понесли з собою й ту мову, якою тоді розмовляли на їхній прабатьківщині. Одним з діалектів цієї мови, санскритом, було складено найдавніші індійські твори – «Ріґведу», «Махабгарату», «Рамаяну». У них, як пише дослідник, є «багато точок дотикання з Україною, українцями й українськими реаліями, давніми й сьогочасними» (Наливайко С. Таємниці розкриває санскрит. – К.: ВЦ «Просвіта», 2000. – С. 6). Зокрема, й мовних теж. I. Українська мова – давня і державна 8 Українська мова в школі 9 І досі в українській мові збереглося чимало слів, що їх вживали наші предки понад чотири тисячоліття тому. Ось деякі з них, щоправда, в досить- таки зміненому вигляді: санскритське tata і наше тато, matar – мати, bhratar – брат (пор.: братерство), nase – ніс, aksi – око, nakha – ніготь, dinа – день, nak – ніч, dama – дім, dvara – двері, ahni – вогонь, dhumah – дим, gramah – громада, dalam – доля, nabha – небо, rasa – роса, hima – зима, bhagah – багато, dva – два, tri – три, jivati – жити, bhrati – брати, patati – падати, navas – новий тощо. У санскриті було вісім відмінків, серед них кличний, як і в сучасній українській, та два місцеві, функції одного з яких у теперішній нашій мові перебрав на себе родовий відмінок. Дієслова змінювалися за способами, часами й особами, майже так само, як і в українській мові. В особових формах дієслів теперішнього часу в санскриті великою мірою вгадуються аналогічні українські форми: 1. bodhami – буджу bodhamas – будимо 2. bodhasi – будиш bodhatha – будите 3. bodhati – будить bodhanti – будять Закінчення першої і другої особи однини та першої множини збереглися в українському дієслові архаїчної дієвідміни дам, даси, дамо. Різниця ж між санскритськими й сучасними українськими дієслівними формами зумовлена не тільки великою часовою відстанню, а й тим, що ці форми розвинулися з різних прадавніх діалектів, між якими вже тоді повинні були бути певні розбіжності.

УКРАЇНСЬКА МОВА - КАЛИНОВА!

 Українська мова – давня і державна
"Они (большинство малороссиян) весьма основательно доказывают,
что никакого особенного малороссийского языка не было,
нет и быть не может и что наречие их,
употребляемое простонародьем,
есть тот же русский язык,
только испорченный влиянием Польши".
 П. Валуєв, 1863 р.
 Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А тим часом глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, аніж з росіянином.
 І. Огієнко 
«Чим можна заохотити учня до навчання, чим вселити йому почуття радості при вивченні предмета? По-перше, шанобливим ставленням до останнього: любов учителя до предмета передається учневі; по-друге – тим, що вбачаєш в учневі охоту до навчання; по-третє, що само собою зрозуміло, дидактичним викладом предмета; по-четверте, і головним чином, пробудженням в учневі почуття й усвідомлення, що він щось-таки знає і вміє, що він виявляє поступ» (Дистервег А. Избранные педагогические сочинения. – Москва, 1956. – С. 196), – писав ще в позаминулому столітті видатний німецький педагог А. Дистервег, на перше місці серед стимулів до навчання ставлячи почуття пошани до предмета. «При незацікавленій позиції до розумової діяльності знижується її значущість і прагнення до навчальної діяльності. Підліток може зайняти пасивну позицію, що викличе байдужість (зовнішню і внутрішню) до мислення як форми інтелектуальної активності» (Вікова та педагогічна психологія / О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. – 2-е вид. – К.: Каравела, 2007. – С. 158). Що стосується рідної мови, то учні, щоб відчути потребу вивчати її, повинні усвідомити, що, по-перше, рідна мова – це дорогоцінний спадок, залишений нам нашими найвіддаленішими предками, і що, по-друге, рідна мова посилює інтелект людини. Рідна мова – це мова предків і рідної землі. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де обри, де половці, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоча генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Національна мова з’являється не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя і передають нащадкам. Мова – продукт тривалого історичного розвитку народу. Сучасна українська загальнонаціональна мова формувалася протягом багатьох століть, і шлях той був довгий і непростий. А почався він ще в доісторичні часи. «Окремі фонетичні, почасти морфологічні й лексичні особливості сучасної нам української мови з достатньою виразністю виявляються вже в староруських пам’ятках ХІІ ст. і, звичайно, в живих староруських говірках могли, за всіма імовірними припущеннями, існувати й раніше» (Булаховський Л.А. Питання походження української мови. – К.: Вид-во АН УРСР, 1956. – С. 104). Що українська мова почала формуватися раніше, ніж це спорадично засвідчено в найдавніших писемних пам’ятках, які дійшли до нас, у цьому не повинно бути жодних сумнівів. Є чимало непрямих доказів справедливості цього твердження (Див.: Історія української мови: Хрестоматія / Упор. С.Я. Єрмоленко, А.К. Мойсеєнко. – К.: Либідь, 1996).